Автор тексту:  Дмитро Заєць

Виклад змісту

Події відбуваються на Буковині у селі Д. біля ріки Серету.

Події відбуваються на Буковині у селі Д. біля ріки Серету.

Недалеко від ріки Серету на Буковині простяглося село Д. Навкруги нього — рівні поля, а із заходу — великий панський ліс. Далеко видніються ще невеликі ліски. Багато господарів їздили на заробітки до сусідньої Молдови, тому хати й подвір’я занедбані. А от хата Докії, дружини заможного господаря Василя Чоп’яка, вигідно виділялася серед сільських хат охайністю, ладом і чистотою, садком та квітником. І все це завдяки господині. Сам господар був алкоголіком, зневажав жінку й бив її, продавав потихеньку свою землю. Докія, відчуваючи, що втрачає щодень сили і здоров’я, вирішує віддати заміж свою молоду єдину доньку Парасинку, щоб бути спокійною за її долю. Найкраще би їй підходив син заможних селян Івоніки та Марійки ФедорчуківМихайло, але тому слід було йти на службу в армію. Тоді мати вирішила, що віддасть Парасинку за Тодорику –  не дуже гарного, але непитущого, хазяйновитого й багатого хлопця. Дівчина зі сльозами піддалася на умовляння матері (плакала, бо була закохана в Михайла).

Відбувається весілля.  «Дружкою» Тодорки на весільній церемонії був Михайло. Усі дівчата крадькома на нього задивлялися, бо Михайло був дуже вродливий, добрий та працьовитий хлопець. Серед них і тиха панська наймичка Анна. Старий Івоніка Федорчук говорив Докії, що жалкує за такою невісткою, як Парасинка. Тим більше, що й землі їхні були поряд.

У Івоніки Федорчукадва сини, але зовсім різні. Старший син Михайло працьовитий і чемний, а молодший, Сава, байдужий до господарства, не любить землі, до того ж, неслухняний, гордий, відлюдькуватий. То він і не одержить її – вирішує Івоніка – якщо не зміниться. Адже земля “підпливла нашою кров’ю і нашим потом. Кожна грудка, кожний ступінь може посвідчити, як наші крижі угиналися тяжко, дороблюючися її…” Івоніка розказував, як вони з жінкою тяжко працювали на будівництві, залишили там здоров’я, як шкодували для себе шматка м’яса й ложки молока, обертали все в гроші, щоб купити побільше землі. То хіба ж можна “так легко випускати з рук те, чого так тяжко дороблялося?” 

Докія дивиться, як гуляє Михайло, і з жалем питає, чому той має йти до служби у військо. Івоніка зізнається, що має триста риських (тобто грошей) і радо віддасть їх, щоб відкупити сина від служби. Піде до жида (який міг посприяти тому, щоб Михайла звільнили від служби) й домовиться. А коли будуть біля нього такі молоді робочі руки, як у Михайла, то все повернеться йому.

… Була весна. Івоніка з Михайлом пішли до міста, а Сава лишився наглянути в полі за худобою.  Сава був високий на зріст. Його обличчя можна 6 назвати гарним, якби не холодний блукаючий погляд великих сірих очей. Хлопець із неприязню подумав про старшого брата: вказує йому, повчає (стосунки братів не складалися). Ну й що, що він, Сава, любить чорнооку Рахіру? Хай його батько Івоніка й посварився колись із батьком Рахіри Григорієм через те, що Григорій дав фальшиве свідчення проти Івоніки в суді. Він, Сава, у тому не винен. І нічого, що Рахіра йому родичкою доводиться (Рахіра була двоюрідною сестрою Сави) — він гріхів не боїться. Сава любив стріляти, тішився, коли попадав у звірину чи пташину, не думаючи, потрібні вони йому чи ні. Думав: як добре, що Михайла візьмуть до війська, тоді йому не треба буде критися, йдучи до коханки Рахіри.

Марійка Федорчук жила у згоді зі своїм чоловіком Івонікою, поважала його, була доброю господинею, але заощаджувала на всьому, тому в селі її звали скупою. Це її злило. Як не витрачає часу за балаканиною, не роздаровує добро, їсть просту їжу — то вже й скупа? Зате скільки в неї добра в скринях, придбаного для своїх дорогих дітей! Журилася, що Михайлові треба йти в армію.

Якось Сава прийшов додому, так і не напоївши худоби, бо зголоднів. Мати почала його лаяти, що не дбає про худобу й господарство, що ходить до безпутної дівчини (Рахіру всі зневажали на селі, вважали кимось на зразок проститутки, зокрема її ненавиділи за циганську зовнішність та розпусний спосіб життя). Марійка сказала, щоб Сава ішов туди, звідки прийшов. Сава набрав яєць, вкрав курку й пішов до Рахіри.

Тим часом прийшли з міста Михайло й батько, сказали, що хлопцеві все ж доведеться йти служити до війська, бо жид, з яким Івоніка нібито домовився про відкуп і якому дав гроші, десь зник.  Наступного дня батько з Михайлом орали волами землю. Івоніка дивився на сина й не міг надивитися. Заговорили про Саву. Михайло сказав, що треба з ним поводитися суворіше, розповів, як той гостро йому відповідав, ще й якимось зіллям ворожив. Зійшлися на тому, що Сава молодий, дурний, його підмовляє Рахіра, ось коли Михайло піде до війська, то Сава буде допомагати батькам і порозумнішає.

… Був травень. Михайло пас волів, дивлячись на них, як на рідню, особливо, коли дізнався, що вони призначені йому. І думав про панську робітницю Анну, яку таємно полюбив. Анна –  наймичка, до міста не поїде, та це їй і не дозволить лиха мати, яка тільки й знала, що забирати в неї зароблені гроші, брат Анни теж вимагав грошей і бив, як не мала їх. Вперше Михайло побачив Анну на панському подвір’ї, як разом лузали кукурудзу. Анна була гарна, скромна, знала багато різних робіт, не дозволяла хлопцям сороміцьких жартів при собі. Усі її дуже поважали.  Другого разу Михайло бачив дівчину, як ішов до крамниці по сіль. Анна допомагала матері чистити горох, а та почала скаржитися хлопцеві на своїх «невдячних дітей». Михайлові було дуже жаль Анночки, яку так несправедливо лаяла її погана мати. Після того Михайло став бачити Анну частіше, коли мав справу на панському дворі. Була вона інша, ніж сільські дівчата, — ніжніша й тонких звичаїв, охайніша. Товаришувала тільки з дочкою Докії Парасинкою. Сільські хлопці мало нею цікавилися, бо була бідною, не мала ні землі, ні грошей. 
Анна і сама не знала, як її душею заволодів Михайло. Був він добрий до неї і не такий, як інші. Багатий, а говорив, як з рівною собі.

… Одного разу Анна поверталася з грибами з лісу, припізнилася. Тут на стежці її чекав Михайло. І зізнався, що давно її любить, хоче мати за жінку. Анна не сподівалася такого щастя і теж призналася, що любить Михайла. Вони вирішили поки що не зізнаватися нікому. У цей час дівчині здалося, що із “сусіднього” ліска на них летить «щось темне з вогняними очима». Вона злякалася, заплакала, передчуваючи щось недобре, а парубок заспокоював її та розраджував лагідними словами.

А в цей час Сава прокрадався до Рахіри. Він приніс їй з дому крадькома взяті борошно й сир. Вони почали розмовляти, лаяти батьків Сави й брата Михайла, які все повчають хлопця. У Рахіри Сава почував себе вільно, робив, що хотів — пив, палив тютюн. Рахіра мала над ним якусь силу, казала слухати її, тоді буде він, Сава, багатим ґаздою (тобто господарем), а вона — його ґаздинею. 

Настав жовтень. Федорчуки із сумом та плачем проводжали Михайла до армії. Хлопець теж із жалем прощався з худібкою, з полем, зі стежиною, де стрічався з Анною. Зброї він не любив з дитинства і вважав її чимось небезпечним. Михайло звик до спокою і ритму, спорідненого з природою, а місто з його гамором та поспіхом знесилювало його душу.

Минали тижні, а Михайло ніяк не міг звикнути до жахливого життя в казармі, у нього навіть закралася думка про дезертирство. Батько Івоніка приходив тепер майже щотижня, приносив домашні гостинці, розраджував, умовляв сина. Дикі порядки армійської служби, знущання командирів були нестерпні для Михайла, особливо після того, як капрал примусив жовнірів вилизувати сміття з підлоги в казармі. Якось на солдатах узимку випробовували намети. Ті виявилися непридатними, й багато новобранців ледь не загинули вночі через мороз.

Тим часом удома стосунки Сави та батьків складалися непросто. Мати гнівалася на Саву й казала, що він не отримає землі, якщо буде знатися з Рахірою. Сава відказував, що батьки люблять Михайла більше і дбають лише про нього, а він зробить так, як сам захоче.

Анна, кохана Михайла, тепер служила у попових панночок. З Михайлом вони бачилися на Великодні свята (коли хлопця ненадовго відпустили додому). Хлопець просив її потерпіти й почекати, поки він прийде зі служби, тоді всім і скажуть про себе (про свої наміри одружитися).

… Минув рік. Усе було так само: Федорчуки працювали біля землі, на свята очікували сина й переживали та плакали за ним. Якось на маневрах у спеку біля криниці Михайло випадково штовхнув лейтенанта, і той так побив парубка, що не можна було й пізнати.

Анна пішла на прощу й дуже щиро молилася. Люди хвалили: яка побожна, а потім виявилося, що має гріх — от-от стане матір’ю (Анна чекала на дитину від Михайла). Усі дивувалися, мати й брат лютували, але не дізналися, хто батько майбутньої дитини. Тоді вигнали Анну з дому. Оскільки не було в неї товаришок, то прийняла її прихильна до неї Докія й пообіцяла не кидати в тяжкій годині. Анна пасла худобу, шила й чекала Михайла, який вирішив, що скаже батькам про заплановане одруження на день свого патрона — святого Михайла.

Якось Рахіра зустріла Анну, почала розпитувати її, намагаючись щось дізнатися про батька дитини, переповідала сільські плітки. Анна розлютилася й сказала, що про Рахіру думають у селі. Дівчата так посварилися, що Анна навіть ударила Рахіру й сказала, що Івоніка й Марійка ніколи не згодяться на невістку-«чарівницю й ледащицю». Рахіра поскаржилася Саві й сказала, щоб покарав її кривдницю.

Через деякий час Анна зустріла на стежці Саву, глянула в його страшні очі й зомліла. За чотири дні до дня святого Михайла в Івоніки трапилося нещастя. Собака напав на теля, те злякалося, стрибнуло через пліт і розпороло собі живіт. Худобину довелося зарізати. Це звіря призначалося Саві, й він був прикро вражений та засмучений. Ніхто і не здогадувався, що в лихій душі Сави вже визрівав підступний план вбивства рідного брата.

Сава запропонував Михайлові піти в сусідній панський лісок уночі, щоб набрати дерева й відремонтувати огорожу. Михайло, який був тоді у відпустці, не хотів іти, бо вважав це за крадіжку, але пішов.

Вранці Марійка клопоталася по господарству, чекала синів, щоб хто із синів прийшов забрати їжу. Але побережник (лісник) приніс страшну новину — Михайло лежить у ліску застрелений. Мати, в чому була, кричачи, кинулася туди. Швидко зібралася громада й жахалася — кому Михайло завадив, кому він ворог?

Івоніка того дня рано-вранці пішов до міста у справах, швидко все залагодив і, не відпочиваючи, потягся додому, бо на душі був якийсь неспокій. Наче грім ударив, коли побачив мертвого сина на возі. По хвилі спитав, де Сава (а його не було!), та замовк.
Багато людей зібралося в хаті. Всі плакали за добрим хлопцем. Та ось ледве ввійшла Анна й кинулася до Михайла. Батьки сполошилися, вони не вірили, що їхній син і є батьком майбутньої дитини Анни. Це був сором (бо Анна була бідна наймичка, не таку дружину для Михайла вони би хотіли побачити). Вони почали проганяти жінку, а та кинулася до Сави з криком, що той убивця. Марійка кричала на неї, гнала геть з хати, а на Михайлові виступила свіжа кров. Одна свічка впала, покотилася й загасла біля ніг Сави.
Батько вийшов на двір і став гаряче молитися. Він зрозумів, що вбивця його сина – його другий син, що “за землю підняв Сава руку на свого брата, лиш за землю! Що іншого тут не могло бути, а чужий не сповнив свого страшного злочину. Як одинак надіявся колись дістати всю землю”. Але як сказати на власного сина, що — вбивця?

Другого дня приїхала судова комісія. Встановили, що стріляли зблизька, що Михайло був би живий, коли б вчасно надали поміч. Коли розпитували людей, Сава був блідий і трясся, мов у пропасниці. Лікар звернув на нього увагу, подумав, чи не холера, бува. Підійшов і побачив на білих шароварах у того крапельки крові. Сава пробелькотів, що це від зайця. Саву запідозрили, обшукали, але нічого не знайшли. Коли робили розтин тіла Михайла, викотилася куля, і батько непомітно її підібрав. Він її упізнав — такими кулями користувався лише Сава. Тоді Івоніка остаточно зрозумів, що Михайла справді вбив Сава.  Але Івоніка не хотів  утратити й другого сина… Тому він промовчав про знайдену кулю.

Саву забрали до міста. Судді наказали ховати того ж дня, хоч як батько не просив відкласти це до завтра. Пишне поховання відбулося, а поминки робили в тому ж лісі, де загинув хлопець.

Анна народила близнят, двох хлопчиків. Докія потримала її в себе до весни, потім Анна мусила піти на роботу. За намовою Докії вирішила піти до батьків Михайла, може, вони би прийняли до себе хоч одного онука, але Марійка вигнала жінку із соромом і клятьбою (не могла змиритися з думкою, що Михайло кохав бідну наймичку).

На Різдво, коли Марійка була сама в хатині, підійшов якийсь чоловік під вікно й сказав, що бачив, як брати йшли разом до лісу, а говорить він це тому тільки тепер, бо не хоче мати каменя на душі. Через брак доказів Саву відпустили, і він знову пішов до Рахіри, кажучи, що не потребує батьківської землі, піде з жінкою на заробітки до Молдови.

Анна, що не могла змиритися зі смертю коханого, носилася з божевільною думкою вбити Саву, і той одної її боявся, став навіть до церкви ходити. Вона кидалася на нього, як тигриця, де б не зустріла. Та від хвороби померли близнята Анни, і вона майже збожеволіла, бродила полями безтямна, заходила до хат, не пізнаючи нікого. Зайшла й до Івоніки. Той тяжко картав дружину, що не прийняла онуків. Адже ж вона була Михайловою коханою, і не просто так люди з розуму від жалю сходять. Після того Анну відвезли до шпиталю, і село внесло за неї кошти.

…Пройшло шість років. Івоніка й Марійка працювали на землі, як і раніше, і все йшло «за Михайлову душу» — годували обідами бідних. Саву батьки відділили, дали половину хати в селі, проте землею не наділили — хай сам заробляє її. Марійка нарешті й сама прийшла до думки, що Сава — братовбивця, й почала його ненавидіти та клясти, а Рахіру лаяла й била, де зустрічала.

Тим часом Петро, брат Докії, чоловік уже поважного віку, що довгий час жив самотній, без жінки, став лісником і одружився з Анною. Живуть щасливо уже п’ять років. У хаті рівновага й лад, невтомна праця й твердий ясний розум. Петро аж помолодшав. Народився у них хлопчик. Надумали його віддати до школи, щоб не прив’язувався до землі, бо не кожного вона щастям наділяє. Івоніка таємно від Марійки записав на хлопця (сина Петра та Анни, коханої Михайла) найкращий лан Михайла. Для Анни з Петром їхня дитина — найбільша втіха, виповнення їхніх надій та мрій.

Аналіз твору

Основний мотив "Землі" - братовбивство - як у біблійній історії про Каїна і Авеля. Цей мотив також є в іншому творі до ЗНО - "Подвійне коло" Ю. Яновського

Основний мотив “Землі” – братовбивство – як у біблійній історії про Каїна і Авеля. Цей мотив також є в іншому творі до ЗНО – “Подвійне коло” Ю. Яновського

Жанр: соціально – психологічна повість.

Історія написання та прототипи героїв. В основу сюжету твору лягли справжні події, що мали місце в селі Димки, де з 1889 по 1891 роки проживала Ольга Кобилянська. В селі вона глибоко пізнала селянське життя, зокрема дізналася про родину Костянтина Жижияна, який мав двох синів – Саву й Михайла. В сім’ї сталася трагічна подія: Сава, бажаючи бути єдиним спадкоємцем батьківської землі, вбив старшого брата Михайла. На цьому документальному матеріалі письменниця художньо відобразила вічну біблійну тему Каїна та Авеля, зради і покути. Згодом Сава – прототип Сави Федорчука – емігрував до Канади, де й помер. Маріука Магіс – прототип Рахіри – прожила дев’ять років із Савою. Коли він її покинув, тяжко працювала на землі, аби прогодувати дітей. Прототипами інших персонажів “Землі”  також є жителі села Димки.

Теми: епічна панорама життя; висвітлення проблеми “людина й земля” на  прикладі родини Федорчуків, а також братовбивство (біблійна тема братів Каїна та Авеля) як соціальна драма, як відступ від норм християнської моралі. Всебічне розкриття психології селянина в соціальному, національному та психологічному вимірах.

Ідеї: Серед основних ідей письменниці – ідея про фатальність долі: “Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша”, а також думка про те, що  поважати  людину слід  за  працю і чесність, а не за поля, які вона має.

Основна думка: Глибоке значення землі в житті селянина – і фізичне, і духовне. Земля – для селянина – це і втілення добра і зла, творець і руйнівник, втілення долі. Все відбувається на землі і заради землі. Вона живе в думках героїв, мріях, натруджених руках. Багатозначний образ землі в повісті згадується більше двохсот разів.

 

Композиція твору

Експозиція: весілля в селі (Парасинки та Тодорики) – це велика подія.  Молодята запрошують усе село розділити їхню радість. Так за одним столом зібралися герої твору: головні й другорядні, багаті й бідні.

Зав’язка: перше побачення Анни з Михайлом та щось «неймовірно страшне й потворне», що летіло з лісу.

Кульмінація: однієї ночі Сава з Михайлом пішли до панського лісу за жердинами,  аби полагодити тин. Другого дня Михайла знайшли в лісі вбитим. Самої трагедії, що відбулася в лісі, не показано (братовбивство через землю).

Розв’язка: похорон Михайла.

Епілог: розповідь про те, що сталося в наступні роки з героями.

Персонажі

Основні персонажі: старий Івоніка Федорчук, його дружина Марійка, старший син Михайло, молодший син Сава, кохана Михайла – наймичка Анна, кохана Сави – циганка Рахіра (його двоюрідна сестра).

Другорядні персонажі: батько Рахіри Григорій, селянин Василь Чоп’як, його дружина Докія, донька Парасинка, її чоловік Тодорика, Петро – брат Докії.

Характистика персонажів, цитати про них

Старий Івоніка Федорчук – голова родини, Івоніка – дуже добрий господар, дуже любить землю, дбайливий він і як голова родини, він любить обох синів, проте почуття його до них різні (більше любить старшого сина Михайла, оскільки він більш порядний, товариський, скромний, любить землю. Сава – повна його протилежність). Звернімо увагу, що Івоніка:

— З трепетом ставиться до землі, невтомно на ній працю­є.

— Любить своїх дітей, дбає про них, наставляє на пра­вильний життєвий шлях. З іншого боку, Івоніка був надто поблажливим до Михайла й суворим до Сави, протиставляв їх, викликаючи в молодшого сина заздрість та ненависть.

— Коли сталося горе (вбивство Михайла), дбає про бідних, підгодовує обіда­ми; сина Анни наділяє полем у пам’ять про Михайла.

— Івоніка усвідомлює свою провину за недогляд у вихованні Сави, що призвело до трагедії. Захистивши Саву від суду (приховавши його вину), він сам покарав його, не давши землі, не прийшовши на весілля.

Марійка Федорчук – неоднозначний персонаж.

Про неї сказано: «Була се слабосильна, ще доволі молода жінка з ніжними рисами обличчя, на якім за першим поглядом було пізнати, що тяжка, ненастанна праця й жура, що гнітила її, надали їй п’ятно старості». Має певні позитивні риси: гарна господарка, проте за надмірну ощадливість, економність у селі її вважали скупою; дуже любить обох синів. Проте Марійка надто зациклена на землі, на прагненні, щоб її родина була заможною та престижною. Марійка жорстоко поставилася до коханої сина – Анни, її дітей (лише через те, що зневажала дівчину за бідність) і сама себе прирекла на беззмістовне існування, гірку старість. Для Марійки від любові до ненависті — один крок: в кінці твору вона змінює ставлення до Сави з любові на цілковиту ненависть.

Старший син Івоніки Михайло:

Дуже вродливий та скромний хлопець: «Михайло був мов образець! І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий соромливий і замкнений, що ніхто не міг про нього сказати, щоб глядів за одною довше, ніж за другою». «Його висока горда постать перевишала всіх, мов дуб, а на його тепер ясно освітленім лиці з узад зачесаним волоссям, що спадало на плечі, із вузьким білим чолом, відбивався цілий настрій його душі. Несамовита відвага незвичайної хвилі і жаль».

Про Михайла з твору дізнаємося, що він спокійний, лагідної вдачі, працьовитий, не має шкідливих звичок. Поважає батьків. У дівчині поважає передусім доброту, порядність, чесність. Михайло не здатний до злочину, відчуває відразу до стрілянини. У війську Михайло проявляє слабкодухість, не витримує муштри та знущань. Деяка слабкість характеру хлопця виявляється також у тому, що він не наважується прямо сказати батькам про своє кохання до бідної наймички Анни, оскільки знає, що вони засуджуватимуть такий вибір.

Кохана Михайла –  панська наймичка Анна. Надзвичайно бідна дівчина з сумною долею: «Нічого не мала, була убога, а лиш виставлена на гнів матері і штовханці брата, якою ні один хлопець у селі не журився». Анна мала привабливу зовнішність: «Середнього росту, з темним, як шовк, волоссям… на око ніжна, таїла в собі силу та вабила до себе, мов музика, гармонією жіночності».

Анна всіма характеризується як добра, розумна, шляхетна й порядна дівчина. Вона здатна на щирі та палкі почуття. Але не може протистояти родичам, які з неї знущаються. Самотня душа не знала, до кого прихилитися, тому не встояла перед Михайловою любов’ю, не знайшла в собі сили вберегти його дітей. Отже, вина Анни в її нещастях очевидна (Анна надто слабка та беззахисна), але не меншою є вина тогочасного суспільства (бідність, відсутність можливості освіти, для жінки працювати), а також матері й брата, що знайшли в особі дівчини покірне джерело для своїх прибутків. Після смерті коханого Анна збожеволіла й навіть мріяла вбити Саву, якого ненавиділа за вбивство Михайла. Проте в кінці твору Анна знайшла в собі сили жити далі, працювати, бути такою ж доброю, і, врешті-решт, заслужила щастя.

Молодший син Сава – повна протилежність Михайлові. «Сава був високий на зріст. Його обличчя можна 6 назвати гарним, якби не холодний блукаючий погляд великих сірих очей». «Росте й горнеться кудись… на не до доброго й не до нас. Він роботи боїться, йому танець у голові. Зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалига на кружок вивернеться» (Івоніка про Саву).

Сава нервовий, імпульсивний, конфліктний. Не дуже працьовитий, не любить працювати на землі. Має шкідливі звички: палить, любить випити, може вкрасти, любить стріляти, вбивати звірів заради розваги. Не дуже любить та не поважає батьків. Сава прив’язаний до дівчини, яка підтримує його схильність до всього поганого. На відміну від брата, він фізично сильний, мовчки зносив би військові випробування. Сава здатний до страшного злочину, через втрату духовної прив’язаності до землі вийшов за межі традиційного розуміння добра й зла, морально виродився. Через намовляння Рахіри Сава вчинив жахливий злочин – братовбивство й після цього повністю занапастив себе (вчинок Сави часто порівнюють із біблійною оповіддю про Каїна, який вбив рідного брата Авеля). Він так і не отримує землі, продовжує жити з Рахірою, проте не відчуває з нею щастя, відчуває себе спустошеним.

Коханка Сави Рахіра – його двоюрідна сестра, наполовину циганка. Один із найбільш негативних образів повісті. «Вона погана волошка, циганка. Дивися на її зуби й на її рот! Як клубки з мяса стоять їй в лиці. Чи вона чим причарувала тебе? Дивися, яка вона погана! Чоло волоссям заросло, а очі, як у чортиці або в голодної собаки!» (Михайло так каже Саві про Рахіру).

Їхній зв’язок уже сам по собі був гріховним, тому що вони — близькі родичі. Рахіра мала багато спадкових вад: злодійкуватість, жорстокість, нечесність, заздрість — і не цуралася їх. Вона підтримувала всі темні інстинкти в Саві і цим прив’язала його до себе. Саме внаслідок її намовлянь (що в разі смерті Михайла вся земля дістанеться їм) Сава зважився на вбивство брата.

Коротка характеристика другорядних персонажів

Про решту персонажів із твору дізнаємося небагато. Так, батько Рахіри –  Григорій, родич Івоніки Федорчука, дуже лиха людина, злодій, не має постійного місця перебування, наживається за рахунок крадіжок.

Заможний селянин Василь Чопяк через алкоголізм опустився, знущався над жінкою, пропивав раніше нажите добро. Його дружина Докія – позитивний персонаж, дбайлива господиня та порядна співчутлива жінка (так, наприклад, Докія допомагає Анні, коли та потрапляє у надзвичайно скрутне становище після смерті Михайла, коли вона народжує дітей від нього, а все село від неї одцуралося). Донька Докії Парасинка – молода дівчина, вона таємно закохана в Михайла Федорчука, проте через те, що його мають забрати у військо, змушена вийти заміж за Тодорику – невродливого, дивакуватого, проте скромного, порядного та хазяйновитого хлопця. Живе з ним досить добре.

Брат Докії Петро – порядний, проте нещасливий чоловік поважного віку, який довгий час не може знайти собі пару. Проте вже ближче до старості він одружується з Анною. Щасливим життям пари, в якої народився хлопчик (їхня головна втіха та надія), і завершується твір «Земля».

Автор аналізу:  Дмитро Заєць

Share Button

Анна Огойко

Привіт! Мене звати Анна. Я викладач української мови і розробник унікальних онлайн тренінгів до ЗНО. Я склала три ЗНО на 198, 199 і 199,5 балів, мої учні складали на ≤ 200!

More Posts - Website

Follow Me:
TwitterFacebookLinkedInFlickr